№ 52
06.04.2021 р.
Тема: Життєвий і творчий шлях Лесі УкраїнкиХід роботи
1. Ознайомитися із біографічними даними Лесі Українки, скласти хронологічну таблицю життєвого шляху письменниці.
Для отримання високого балу - створити презентацію.
ЛЕСЯ УКРАЇНКА (ЛАРИСА КОСАЧ) (1871-1913)
Лариса Петрівна Косач народилась 25 лютого 1871 року в місті Новоград-Волинському (тепер Житомирської області) в інтелігентній, «літературній» родині. Її мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, — письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Батько — високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки Лесі минули на Волині: у Новограді-Волинському (1871 - весна 1879), Луцьку, в селі Колодяжне, що під Ковелем. У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім’ї, це домашнє ім’я стало літературним псевдонімом) — Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем, який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював з І. Франком. Йому належить одна з провідних ролей у формуванні племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона переросла. Він допомагав їй як літературний критик і фольклорист. Дитячі роки Лесі минали на Волині, у краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. Дівчина росла веселою і жвавою. Серед ровесників виділялась здібністю і працьовитістю. Демократичний стиль життя в родині сприяв зближенню із селянськими дітьми, засвоєнню народних звичаїв, традицій. А фольклор Волині вводив вразливу дівчинку в незвичайний, химерний світ української міфології з її мавками, перелесниками, русалками. Маленька Леся так повірила в існування лісових істот, що потаємно вночі, перемагаючи страх, бігала в ліс і там шукала мавку. Леся дуже любила музику, старанно вчилась грати на фортепіано. Але хвороба (туберкульоз кісток) змусила перервати це захоплення. Болісно прощалася дівчинка з інструментом, якому виливала свої радощі і жалі («До мого фортепіано»). Проте музики зовсім не полишила, а глибоке її розуміння, відчуття гармонії, мелодії відлунюється у багатьох творах, про що свідчать уже заголовки: «Сім струн», «Мелодії», «Ритми», «Пісні про волю», «Лісова пісня»... Хвороба спричинила те, що Леся не змогла ходити до школи, не вчилась у жодному навчальному закладі. Але наполеглива і працьовита, вона здобула глибокі й різносторонні знання. Швидкому розвитку письменницьких здібностей Лесі Українки сприяла творча атмосфера, у якій зростала дівчинка, її оточення, серед якого були Михайло Старицький, Микола Лисенко, Іван Франко. Значний вплив на її духовний розвиток мав дядько Михайло Драгоманов, відомий громадський і культурний діяч. Він намагався ввести Лесю у світ культури різних народів, виховати як свідому громадянку, консультував з найрізноманітніших питань. Коли дівчинці було 9 років, заарештували за революційну діяльність її тітку Олену Антонівну Косач. Ця подія надзвичайно схвилювала Лесю, і вона написала вірш «Надія» — перший відомий нам твір письменниці. Уперше ім’я Лесі Українки з’явилось у 1884 р. у львівському журналі «Зоря», де було надруковано вірші 13-літньої поетеси «Конвалія» і «Сафо». З того часу її твори все частіше публікуються в різних виданнях, а 1893 р. у Львові вийшла перша поетична збірка «На крилах пісень». З кінця 80-х років XIX ст. Леся Українка живе в Києві. Вона стає душею літературного об’єднання творчої молоді «Плеяда», часто буває також на потаємних сходках, де читались і обговорювались реферати на політичні теми, велись гарячі дискусії. Із «Плеядою» пов’язаний початок роботи Лесі Українки-прозаїка. Вона пише оповідання «Така її доля», «Святий вечір» та ін., які публікуються в журналах «Зоря», «Дзвінок». Одночасно молода письменниця займається перекладами, віддаючи цій справі багато часу й енергії. Найбільше уваги приділяє вона поезії Генріха Гейне. У 1892 р. у Львові з’явилась українською мовою «Книга пісень» німецького поета, куди ввійшли 92 переклади Лесі Українки. Та це був час не лише невгамовної праці, крилатих злетів, надій і сподівань. Це одночасно й роки важких страждань молодої дівчини, у якої «була весна, та тільки за вікном». Пекуче боліла нога, вражена туберкульозом. Лікарі радили теплий клімат. І почалися мандрівки в теплі краї, у «добровільне вигнання». Перша поїздка 15-річної Лесі до Чорного моря викликала багато вражень, які вилились в ліричному циклі «Подорож до моря». А далі була Болгарія з дуже дорогою для неї зустріччю з Михайлом Драгомановим, який там жив як політичний емігрант. Далі Крим і його поетичний резонанс «Кримські спогади» та «Кримські відгуки». Пізніше — Італія, Єгипет. У Криму 1897 р. Леся Українка познайомилась із С. К. Мержинським. Лесю Українку вражала душевна краса цієї людини, постійне внутрішнє горіння, глибока інтелігентність, самовідданість у роботі. Мержинський високо цінував письменницьку працю Лесі Українки, шанував її талант, силу волі. За сприяння Сергія Костянтиновича поетеса знайомиться з редакцією петербурзького журналу «Жизнь», де публікує літературно-критичні статті. Велике горе спіткало Лесю Українку. У березні 1901 р. помер Сергій Мержинський, людина, для якої вона «почала нову мрію життя, вмерла і воскресла»: Уста говорять: «він навіки згинув!» А серце каже: «ні, він не покинув!» — так починається одна з поезій, присвячених С. Мержинському. Його образ оживає у віршах «Завжди терновий вінець», «Порвалася нескінчена розмова», «Квіток, квіток, як можна більше квітів...» та в багатьох інших. Тим часом слава поетеси ширилась Україною. У статті «Леся Українка» І. Франко ставить її творчість поряд з Кобзаревою: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хорої дівчини». У 1899 р. у Львові виходить друга поетична книжка Лесі Українки «Думи і мрії»; письменниця активно друкується в журналах «Народ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», готує нову збірку «Відгуки», яка вийшла у Чернівцях 1902 р. Революційні події 1905 року вносять новий струмінь у творчість письменниці: «Мріє, незрадь... хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною». У своїй творчості Леся Українка тяжіла до ліро-епосу: вона написала багато поем, серед яких виділяються «Давня казка», «Роберт Брюс, король шотландський», «Ізольда Білорука». І хоча переважають тут запозичені сюжети, але це не значить, що авторка відривалась від рідного ґрунту. Незважаючи на «чужі» образи, поетеса ставить проблеми, які були злобою дня тогочасного суспільства. Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки посідає фольклор. Вона збирала і записувала обряди, пісні, думи увиконанні кобзарів, щоб урятувати від забуття. Із цих зацікавлень у спадщині письменниці зберігається рукописний зошит колодяженських пісень (весільні, обжинкові, родинно-побутові, веснянки, колядки), друкована збірка «Дитячі гри, пісні й казки» (1903 р.), упорядкований збірник «Народні пісні до танцю» (54 тексти). ЗО записів веснянок і пісень з голосу Лесі Українки зробив Микола Лисенко, 225 пісень увійшло до збірки «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки», яку упорядкував і видав 1917 р. її чоловік Климент Квітка. В останні роки життя Лесі Українки невблаганно прогресувала хвороба, з якою вона вела «тридцятилітню війну». Поетеса вимушена залишити Україну: холодний клімат не дозволяв жити в рідній стороні, і вона оселяється на півдні. Влітку жила на Кавказі — в Кутаїсі, Хоні, Телаві, де служив її чоловік Климент Квітка, а на зиму виїжджала в Єгипет. «Найгірше мені те, що я тепер і писати не завжди можу, — скаржилась у листі до Бориса Грінченка, — бо часто від виснаження голова не служить, і то так, як ще зроду у мене не бувало, хіба після операції». В одну з мандрівок до Єгипту в січні 1911 р. в морі, серед снігової бурі, закляклою від холоду рукою вона записала: Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі, той не знає, як людині боротьба і праця милі. Боротьба і праця. Такий був сенс усього життя Лесі Українки, життя, гідного подиву і захоплення. 1 серпня 1913 року в невеличкому грузинському містечку Сурамі відходила у вічність Леся Українка — видатна поетеса України і жінка з трагічною долею. Тіло Лесі Українки перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.
1.Змалку Леся захоплювалася мистецтвом, мала неабиякий хист до музики, гри на фортепіано. На жаль, хвороба прикувала її ще дівчинкою до ліжка, тож відомої піаністки з неї не вийшло. Якби не хвороба, невідомо, чи не стала б Леся геніальним композитором.2.Вже 5-річною дівчинкою Леся почала писати драматичні твори, а у 9 — написала свій перший вірш «Надія». За переказами, дівчинка написала його під старим ясеном біля в’їзної вежі замку Любарта у Луцьку, який нині іменують Лесиним.3.До 5 класу Леся навчалася вдома, за програмою матері. Незважаючи на дивовижні здібності (а дівчинка навчилася читати у 4 роки та легко опановувала іноземні мови), мати вважала доньку відсталою. 4.Свій творчий псевдонім поетеса запозичила в свого дядька: Михайло Драгоманов підписував свої публіцистичні твори «Українець». Що стосується імені, то Лесею її лагідно кликали в сім’ї (ще малу Ларису називали Зеєю, а разом з братом Михайлом — Мишелосією).5.Леся не лише писала вірші, а й створювала нові слова — їй маємо завдячити існуванням слів «промінь», «напровесні», а її мати, письменниця Олена Пчілка ввела в лексикон українців інше знайоме нам нині слово — «мистецтво».6.Лірична сповідь Лесі Українки «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…» присвячена єдиному коханню поетеси — Сергію Мержинському. Це трагічне почуття не було взаємним, він кохав іншу, але саме завдяки цьому почуттю за одну ніч біля ліжка вмираючого від сухот коханого була створена геніальна «Одержима». Сергій Мержинський помер, заповідаючи Лесі, яка була поруч, подбати про іншу жінку, яку він кохав.7.За словами Івана Франка, тендітна й ніжна Леся Українка була «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Хоча сама поетеса себе не вважала гідною й нігтя Франка, оточення вважало її за надзвичайно сильну духом жінку.8.Заміж Леся Українка вийшла вже після 30 років. Свого чоловіка, Климента Квітку, вона, безумовно, поважала, але кохання до нього не відчувала.9.Деякі сучасні дослідники стверджують, що між Ларисою Косач та Ольгою Кобилянською були стосунки, відвертіші за дружбу. Вони роблять такий висновок із листування цих жінок, між якими відбулося «емоційне зближення» на ґрунті трагедій в особистому житті.10.За спогадами Лесиної сестри Ісидори Косач-Борисової, в останні роки життя очі Українки стали надзвичайно блакитними. Всі дивувалися, адже вони були наче неземними. На жаль, фото того часу чорно-білі, тож не можемо у цьому пересвідчитись.На сьогодні жоден з нащадків Лесі не живе на території України. Її внучаті племінники живуть у Швейцарії та США. У 1970 році у головному поясі астероїдів було відкрито нову одиницю. На честь письменниці він отримав назву – 2616 Леся.До 145 річниці від дня народження Лесі Українки компанія Google створила святковий дудл (логотип пошукової системи) за мотивами її легендарної «Лісової пісні».Пам’ятники Лесі Українки споруджені не лише в Україні. Увічнена в граніті й мармурі вона в Торонто, Клівленді, Батумі, Саскатуні. Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей.
А тепера я в тебе остатню надію вложила.
О, не згасни ти, світло безсонних очей!
Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
вже ж тепера мене не одіб'ють від тебе примари,
не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.
Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
і тепер вже немає мені вороття.
Тільки — життя за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
той не вмре, не здобувши нового добра.
Мріє, колись ти літала орлом надо мною, —
дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
а як прийдеться згинуть за теє — дарма!
Лірична героїня вміє не просто слухати весну, а ніби спілкується з нею як із персоніфікованим образом. Прекрасна пейзажно-інтимна поезія „Стояла я і слухала весну” покладена на музику. Ось як вона звучить у виконанні неперевершеної Л. Руденко.
Виконати аналіз твору Лесі Українки "Стояла я і слухала весну...."
1. Ознайомитися із твором Лесі Українки "Лісова пісня"
https://md-eksperiment.org/post/20190518-lisova-pisnya
2. Переглянути фільм(за бажанням)
3. Словникова робота(записати визначення в зошити)
"Лісову пісню" не можна ні читати, ні осмислювати похапцем, бо десь на узбіччі залишаться непомічені справжні золоті розписи. Хочеться, щоб цей твір не лише збагатив кожного духовно, а й спонукав замислитись над людськими цінностями і своїм життям.
«Лісова пісня» вражає нас красою мрії, глибиною думки, музикою мови. Вона відкриває перед нами чари Полісся у шумах і тінях лісових, у веселкових барвах квітів, у зітханні вітру, гомоні весняної ночі, у буйних силах природи. Це пісня пісень не лише Лесі Українки, а й усієї української драматургії. Жагуча й пристрасна пісня про велику любов і жорстоку зраду.
Завдання 1. "Незакінчене речення"(письмово).
1. Драматична поема – це …
2. Жанр твору "Лісова пісня" Лесі Українки - це ...
3. Драма - феєрія це ...
4. В основу "Лісової пісні" лягли спогади...
5. Твір за структурою має...
6. До світу міфологічних істот належать...
7. До світу людей належать ...
Завдання 2.
Виділений матеріал законспектувати у зошит
До написання "Лісової пісні" Леся Українка готувалась все життя. Цей твір вона вклала "цвіт душі" і вилила зі свого серця "те, що не вмирає". Це не звичайна драма, це - драма-пісня, ніжна, як голос сопілки, пісня волинського замріяного лісу, зворушлива, глибока, мудра.
Образ Мавки
В Мавці гармонійно злилися духовне багатство і зовнішня краса. Великі очі, що грають різними кольорами, розкривають її швидке і глибоке сприйняття дійсності, вразливу і добру душу. Довгі коси і зоряний вінок на голові, любов до квітів свідчать про неабиякий естетичний смак, нестримний потяг до прекрасного. Мавка – це символ кохання і вічно молодої весни. Все прекрасне в неї асоціюється з чудовою музикою весни, яку почула від Лукаша. Глибоке і самовіддане кохання до Лукаша – найкращий цвіт її душі. Мавка – це маленька часточка природи, яка вимагає до себе дбайливого ставлення. Леся Українка наділила Мавку співучою, подібною до дзюрчання струмка, мовою, дала ій прекрасну вроду. Вона розуміє мову дерев, квітів.)
Образ Мавки є символом ідеальної, гармонійної людини, яка узгоджує свої потреби із законами природи, пізнає світ через своє «я», живе любов’ю до людини і здатна на самопожертву в ім’я людини, вона має «в серці те, що не вмирає». Отже, Мавка є втіленням всього доброго, гарного, світлого, є втіленням вимріяного щастя.
Переглянути відеоролик «Останній монолог Мавки»:
https://www.youtube.com/watch?v=kB8n-Q3HCRs
Мати Лукаша й Килина
Мати Лукашева - рідна сестра Лева. Вона, вдова, бажаючи своєму синові щастя, стала рабинею загальноприйнятої, породженої суспільством думки про власність як про єдине щастя.
Ця ж біда спіткала й Килину. Залишившись вдовою з вдома дітьми, вона піклувалась перш за все про те, як їх нагадувати, одягнути, як утвердити для них "авторитет" серед людей. І в погоні хоч за якими-небудь матеріальними статками, за найнеобхіднішим для існування своїх дітей вона також загубила свої духовні скарби, а може. навіть не змогла їх і придбати за тієї безперервної турботою про хліб насущний.
Риси характеру Мавки та Килини:
Мавка Килина
1.Міфічна істота 1. Молода вдовиця
2.Романтична 2. Заздрісна
3.Волелюбна 3. Хазяйновита
4.Гармонійна 4. Хитра й підступна
5.Щира 5. Жадібна
6.Вірна 6. Бідність духовного світу
7.Добра та чемна 7. Прагнення до збагачення
8.Благородна натура 8. Дріб’язкова та нещира
Дядько Лев
Леся Українка писала цей образ з реального волинського селянина Лева Скулинського з с. Немічного. Дядька Лева поважають всі, прислухаються до його порад. Він багато знає і має великий життєвий досвід. Він людина честі, йому вірять як реальні, так і казкові образи. Таку повагу він заслужив тим, що був людиною слова, порядною і мудрою.
Дядько Лев "дуже добрий з виду", у нього "довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої шапки-рогатки", на ньому світлий, ясно-сивого кольору полотняний одяг, що свідчить і про високий естетичний смак тих, хто цей одяг робив, і про високий естетичний смак тих, хто його носить. Змальований світлими фарбами зовнішність дядька Лева гармоніює з душевною його красою та з ніжною красою лісового куточка.
В образі дядька Лева Леся Українка втілила мудру, із знанням законів природи людину, яка уміла використовувати дари природи, бо жила й діяла у злагоді з її законами. Дядько Лев — це духовно багата особистість, образ, що символізує велич і красу нашого народу.
Лукаш
Лукаш — лагідний, щирий хлопець, з повагою він ставиться до старших, з любов'ю — до дядька Лева. Але дитяча нерозвиненість душі не дає йому змоги зрозуміти значення того нового, що надає його життю зустріч з надзвичайним коханням. Нерішучість, залежність від матері — зворотний бік його характеру, ніжної вдачі. Конфліктів він уникає навіть в уяві. Коли Мавка питає його, чому він сам не знайде собі жінки, він відповідає так, що стає зрозумілим: а що як мати не прийме його вибору? Закохавшись у Мавку, Лукаш ставиться до їх зустрічі, як до приємного сну, і не робить подальших кроків.
У драмі-феєрії Лукаш — ще зовсім молодий, гарний, чорнобривий, стрункий парубок. Ніжний спів його сопілки порушив лісову тишу й сповнив ліс світлом і теплом. Почувши його мелодію, уся природа пробудилася, неначе при сході сонця.
У весняному лісі Лукаш зустрівся з лісовою красунею Мавкою. Спалахнуло перше кохання молодих сердець, і від їхнього щастя забуяло все довкола.
Спочатку Лукашеве кохання було палким і щирим: він захоплюється вродою Мавки, захищає її від переслідувань Перелесника, кидається в ніч за світлячками, щоб прикрасити ними розкішні коси коханої. Але все це швидко минає Любов Лукаша не витримує перевірки буденщиною, і він врешті-решт погоджується на шлюб із моторною вдовою Килиною, яку підшукала йому мати. Така пасивність парубка цілком відповідає добре знайомим Лесі Українці звичаям поліського села, де за жениха все вирішували його батьки.
Не маючи вольового характеру, Лукаш легко піддається впливові обставин. Він намагається виправдатися перед зрадженою ним Мавкою. Найбільша біда Лукаша в тому, що він сам не розуміє, який має творчий дар — його гра на сопілці нікого не залишає байдужим. Поряд із змінами у поведінці Лукаша змінюється і його мова: із лагідної й поетичної вона стає різкою, навіть брутальною: «Ай дай спокій! Не маю часу»,— кидає він засмученій Мавці, яку занапастив.
ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК
(прочитати, законспектувати)
Природа і людина у творі.
Чимало казкових істот показала
Леся Українка у своєму творі. Вона хотіла довести, що в лісі є також живі
істоти, які людина повинна поважати. Але метою було показати єдність людини і
природи, два світи життя, що поєднані між собою. І щоб це зрозуміти, вона подає
реальних головних героїв – людей, показує
їхнє ставлення до природи, закликає її берегти. Тому автор подає нам зустріч
лісової дівчини Мавки та людського хлопця Лукаша. Лукаш та Мавка зустрічаються
саме тоді, коли Лукаш хотів надрізати ножем березу, щоб сточити сік. Мавка
просить не чіпати дерева, бо воно живе, а сік –
то його кров. Лукаш не заперечує Мавці і не ріже березу, він милується красою її ставлення до
природи.
На лоні весняної природи Лукаш зустрівся з лісовою
красунею Мавкою, яка зачарувалася звуками Лукашевої сопілки. Зародилося кохання
молодих сердець, забуяла від радості природа. На голос Лукашевої «веснянки
відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт
калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні
квіти».
Спочатку
невиразно, а потім усе яскравіше проступатимуть і ті перешкоди, ті бар’єри, що
сковують людське щастя. Мавка здивована, що Лукаш соромиться сказати дівчині
про її красу, що він сам собі не знайде пари… Лісовик попереджує Мавку, що
серед людей немає волі. Зіставляючи природу і
людину, Леся Українка доводить, що світ природи гармонійніший за людський.
Люди розгубили свої духовні скарби, а може, навіть
не змогли їх і придбати за тією безперервною турботою про хліб насущний.
Пори року у творі. Закономірність у зміні пір року. Пори року змінюються відповідно до
розвитку почуттів Мавки й Лукаша: провесна (до речі, це слово придумала Леся
Українка) – це пробудження кохання; весна – його розквіт; пізнє літо – Лукашева
зрада; осінь зима – смерть Лукаша, але миттєвості весни символізують перемогу
над смертю і поєднання душ закоханих. У такий спосіб авторка підкреслює також і
багатогранний зв’язок людини з природою.)
Драма-феєрія «Лісова пісня» Лесі Українки – глибоко філософський твір про взаємодію добра і зла, прекрасного і потворного. Це гімн єднанню людини і природи, натхненна пісня про велич духовного, про порив людини до щастя, її боротьбу за вільне, красиве, духовно багате життя. Твір навчає любити природу, поважати творчу особистість.
Конфлікт твору. В основі сюжету драми Лесі
Українки лежить гострий соціально-психологічний конфлікт: мрія і дійсність,
невідповідність дійсності поетичній мрії героя. Поетеса прагнула показати
зіткнення багато обдарованої художньої натури з людської обмеженістю і
бездуховністю. Конфлікт розкривається через взаємодію реальних і казкових
образів, своєрідне переплетення життя природи з життям людини.
Художні особливості драми-феєрії «Лісова пісня»
|
Художні
особливості |
Приклади |
|
1. Звернення до фольклору |
Письменниця використовує образи та сюжети слов'янської
міфології (Русалка, Водяник, потерчата, Перелесник, міф про світове дерево
тощо) |
|
2. Поєднання ознак проблемної та філософської драми |
У драмах такого типу розв'язують проблеми як
філософські, загальнолюдські, так і сучасного життя |
|
3. Злиття лірики, епосу і драми; реальності, міфу і
казки; глибини думки, простоти і водночас вишуканості стилю |
Леся Українка ділиться особистим ставленням до
реального життя, проблем мистецтва, зображуючи зіткнення протилежних поглядів
на сучасність та загальнолюдські проблеми |
|
4. Особлива роль ремарок у драмі-феєрії |
Ремарки в драмі – стислі і водночас поетичні замальовки поліського
пейзажу, які дослідники називають поезіями в прозі |
|
5. Використання символічних образів |
«Той, що греблі рве», Перелесник уособлює стихійні
руйнівні сили. Доля – совість, яка чинить суд над життям. Дядько Лев – уособлення духовності і краси. Мавка – уособлення духовності і невмирущої краси, символ
прекрасної мрії |
|
6. Афористичність мови |
«Не зневажай душі своєї цвіту»; «У тебе голос чистий,
як струмок, а очі непрозорі»; «Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю
те, що не вмирає» |
Перегляньте відео Леся Українка. Онлайн-курс з підготовки до ЗНО
"Лайфхаки з української літератури". Режим доступу:
ПРАКТИЧНИЙ БЛОК
1. Розгадай
анаграми
Анаграма - це тип гри, що створює слово, фразу або ім'я, утворене шляхом перевпорядкування літер іншого слова або фрази. Зазвичай це робиться, використовуючи всі оригінальні букви точно один раз.
Домашнє завдання:
1.
Дайте відповіді на запитання
1.
«Лісову пісню»
написано в стилі…
2.
Жанр твору …
3.
Композиційно твір
складається з …
4.
Події твору
відбуваються на …
5.
Сюжет твору
побудований на …
6.
У які пори року
відбуваються події в творі?
7.
У яку пору року
відбулася зустріч Мавки з Лукашем?
8.
Кого Мавка називає
матусею?
9.
Кого Мавка називає
сестрицею?
10.
Плоди якого дерева Мавка називає „Се кров
моя”?
11.
Яке дерево було зрубано після смерті дядька
Лева?
12.
Музичний
інструмент, гра якого зачарувала Мавку?
Мозолевський Борис Миколайович
Україна, Дніпропетровська область
- 4 лютого 1936 – 13 вересня 1993 |
- Місце народження: с. Миколаївка Веселинівського р-ну Миколаївської обл. |
- вчений-археолог, поет
Борис Мозолевський не лише видатний археолог. Він – і поет від Бога…
І в незатишному сім світі
Тим на землі щасливий я,
Що в золотому верховітті
Зоря лишилася й моя.
Борис Мозолевський
Борис Мозолевський, археолог і поет, – одна з найяскравіших постатей в сучасній історії та культурі Придніпров’я. І хоч він – не уродженець Дніпропетровської області, не був постійним її мешканцем – він наш земляк. А вже того, що зробив Борис Миколайович для Дніпропетровщини, розкопавши і дослідивши стародавні кургани, явивши світові скарби матеріальної та духовної культури скіфів, ніякими мірками не виміряєш. Сама лише славнозвісна золота пектораль, яка уславила наш край і Україну, чого варта! А які ж поезії присвятив він неозорим придніпровським степам! І як він любив ці степи!
Біографія Бориса Мозолевського вже достатньо вивчена і описана. Життя його не було легким і безхмарним. Усього випало в нестримному бурхливому житті поета від Бога і археолога від Долі. А починалась його біографія, як і в багатьох його ровесників – дітей передвоєнного покоління.
«Життя і смерті спивши щедрий келих, усі літа спаливши на вогні...»
Борис Мозолевський народився 4 лютого 1936 року в сім’ї колгоспників у селі Миколаївка Веселинівського району на Миколаївщині. Війна увірвалась в його дитинство, забрала батька. Вже десятилітнім хлопчик працював у колгоспі нарівні з дорослими.
Від макухи і висівок був я кволий і миршавий.
А країна підводилась по війні із руїн.
Я пишався п’ятірками і першими віршами,
Тим, що юшки колгоспної задаремно не їв.
А в п’ятнадцять років, після закінчення сільської школи-семирічки, пішов до Одеської спецшколи Військово-Повітряних Сил. Його, як і багатьох юнаків того покоління вабило небо. Борис із дитинства був наполегливим, продовжив навчання у Військово-Морському авіаційному училищі в місті Єйську. Його близькими друзями були Георгій Шонін, Георгій Добровольський і Володимир Джанібеков, разом вони склали іспити до загону космонавтів. На відміну від друзів космонавтом Борис Мозолевський не став. 1956 року під час 50 % скорочення Військово-Повітряних Сил його демобілізували. Чи виною тому стало правдошукацтво і принциповість характеру, чи так розпорядилась доля...
На двадцятому році я зробив розворот,
Й повела мене доля на завод в кочегари,
Щоб достоту збагнути, чим живе мій народ.
Після демобілізації юнак переїхав до Києва, працював на будівництві різноробом, бетонником, влаштувався на завод залізобетонних конструкцій кочегаром. Поруч із цим займався громадською роботою, був комсоргом, заочно навчався на історико-філософському факультеті Київського університету.
1964 року Борис Мозолевський закінчив університет. Відбувши сезон на розкопках Страшної Могили поблизу міста Орджонікідзе (нині Покров), повернувся до Києва. Тут працював у Палаці піонерів, керував археологічним гуртком, писав вірші, відвідував молодіжну літературну студію при видавництві «Молодь», готував до друку нові книжки. Крім усього іншого, Борис Миколайович вже мав сім’ю. Здавалось би, повна ідилія молодого успішного перспективного громадянина. Але знову його життя дало крутий розворот...
Наприкінці 1965 року Борис Миколайович організував вечір, присвячений поетам-шістдесятникам: Іванові Драчу, Дмитрові Павличку, Василеві Стусу. Ці поети були владі, як більмо в оці, популяризувати їхню творчість суворо заборонялось. Вже другого дня потому Мозолевського не тільки звільнили з роботи, а й узяли під нагляд КДБ як неблагонадійного. І знову він пішов кочегаром на завод, іншої
роботи йому просто не давали. І ще він знову взявся за археологічні пошуки, треба ж було годувати сім’ю.
Мозолевський брав участь у розкопках Гайманової, потім Хоминої Могили, знайшов там цінні пам’ятки скіфської культури. Але вершиною його долі стала Товста Могила, яка подарувала своєму дослідникові знамениту на весь світ золоту пектораль.
Звістка про знайдену Мозолевським пектораль блискавично облетіла весь світ, її фото і описи надрукували усі періодичні видання Європи, Америки, Азії. Згодом стали виходити солідні дослідження цієї та інших знахідок Бориса Миколайовича. 1977 року видання «Курьер ЮНЕСКО» весь перший номер присвятило скіфам.
Відомий перуанський колекціонер і антиквар, власник музею інкських коштовностей, де містяться тисячі художніх витворів, Ларк Еррера сказав: «Якби я нічого не придбав, крім цієї речі, я вважав би, що прожив своє життя дуже плідно».
Борис Мозолевський став настільки відомим, що влада побоялась його чіпати. Так він уник арешту.
У нього ще були нові археологічні знахідки. У вісімдесяті роки XX століття на території Дніпропетровської, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей, Криму він оглянув більше 60 курганів, серед яких виявив понад два десятки царських. Працював на розкопках відомих курганів Чортомлик і Соболева Могила, де теж знайшов непересічні пам’ятки скіфської культури. Він захистив кандидатську дисертацію, надрукував наукові та науково-популярні видання, видав поетичні збірки, виховував учнів і виступав перед численними аудиторіями. Продовжував працювати – неспинно, затято, запекло.
Ще б книгу книг створити у безсонні,
Іще б одну відкрити пектораль.
А та, що ходить з гострою косою,
Колись прийде і скаже: «Помирай».
І все. І край. Нічим не ублагати.
Не знайдеш для амністії підстав.
Не скажеш, що не встиг ще докохати,
Не все повідав і не все зверстав.
Обірвалося життя Бориса Мозолевського раптово: він не встиг завершити докторську дисертацію на тему «Етнічна географія Скіфії».
13 вересня 1993 року Бориса Мозолевського не стало серед сущих на цьому світі. Поховали його у Києві, а душа, певно, полинула у ті далекі міфічні Герри, де ховали скіфських царів і де живуть герої його віршів.
«Поет – немов мембрана! Він творить не пером»
У нас є поети-політики, поети-художники...
Поет-археолог наразі один – Борис Мозолевський.
Його вірші пахнуть космічно-степовим вітром.
Його поезія глибока, як небо України.
Ігор Павлюк
Мрія стати льотчиком не здійснилась, проте людина з крилатою душею завжди знайде своє небо. Ним стала поезія. Вірші почав писати з третього класу, був сількором листувався з редакцією «Зірки». Оскільки Миколаївщина була переважно зрусифікована, Борис Мозолевський був одірваний від національного грунту і писати почав російською мовою. Вийшли перші поетичні збірки: «Начало марта» (1963), «Шиповник» (1967). 1971 року його прийняли до Спілки письменників України. Наступного року ще одна книжка – «Зарево», теж російською. Багато хто закидав Борисові Миколайовичу за його російську, на що пізніше поет відповів:
Вже краще правду мовить на чужій,
Аніж брехать, як ви, на рідній мові.
Ще в студентські роки він активно читав українських письменників і під час літніх канікулів занотовував у рідному селі народні пісні. Любов до України привела його до довгої копіткої праці зі словниками – і 
його слово зазвучало рідною вишуканою мовою. У вісімдесятих роках одна по одній побачили світ збірки віршів: «Веретено» (1980), «Кохання на початку осені» (1985), «І мить, як вік» (1986) і найпопулярніша збірка «Дорогою стріли» (1991).
Уже перша книжка свідчила про безперечний талант молодого поета. Пізніше, на початку 1980-х Євген Сверстюк у статті «Етюд з калиною», про ті перші збірки сказав: «Слово Бориса Мозолевського раз-у-раз зривається на крила, поки що лише зривається». Минуть роки і слово поета міцно стане на крило.
Проблеми про що писати у нього не було: людина праці, високі ідеали, рідна земля. Вірші ще не були досконалими за формою, але, безперечно, це – була справжня поезія. Критика зустріла її прихильно, літературна громадськість теж, автора похвалили й оцінили як перспективного.
Як поет, за віком і світовідчуттям, за манерою письма, Борис Мозолевський, безперечно, належить до шістдесятників, хоч прийшов в українську поезію вже після того, коли в ній голосно заявили про себе Ліна Костенко, Іван Драч, Борис Олійник, Віталій Коротич, Василь Симоненко і Микола Вінграновський. Поет переживав трагедію Василя Стуса, йому були близькими тривоги і болі Григора Тютюнника, обом він присвятив поезії.
Його перші вірші народжувалися з першоджерел пережитого, з власного досвіду, писав про рідну землю, людей праці. Вірші ці не були результатом багаторічної праці, вони не були вистражданими, вони просто злітали з його душі, з його вуст на папір – миттєво, стрімко, влучно. Його близький друг, відомий український поет Володимир Забаштанський відзначав найхарактерніші риси творчості Б.М. Мозолевського – безпосередність, щирість, велику відповідальність перед часом, рідним народом, власною совістю.
Значну частину творчої спадщини Мозолевського становлять його «мемуарні» поезії, навіяні спогадами про дитинство та юність: «На стежині коло кладки…» «Дорога», «Материнське поле», «Спогад про мед», «Пісня», «Монолог до мами», «Третя рота», «Це ти, моя юносте? Здрастуй».
Вражає низка чудесних віршів поета, адресованих дітям, а також інтимна лірика: цикл віршів «Жінка із передмістя. Історія одного кохання», «Спогад про трьох запізнілих купальниць», «Червень», «Ніч на Івана Купала». Атмосферу в них визначають чистота і святість, навіть тоді, коли домінує еротичний мотив. Характерна інтонація таких віршів – елегійність, джерелом якої є «двоєдиність муки й щастя». У них поетизуються мить щастя, спонтанний вибух почуттів, святково-романтичне вбрання природи.
Тема природи – особлива в творчості поета. Безліч його віршів присвячено рідним степам: «В задумі світлий і прекрасний», «Інтермецо», «Чумацький шлях, немов ріка», «Степ», «Степові тюльпани», «Я встав серед ночі і вийшов у степ», «Спогад про скіфський степ», «Ліричний відступ про скіфський степ», «Скіфський степ», «Розляглися степи на всі сторони». Він щиро, нескінченно, невтомно освідчується в любові до рідної землі: «Як я люблю сумне твоє лице, Безжально переоране ярами», «Земле рідна моя, краю зоряний, Твої щедрі поля серцем зорані», «Поки ти світиш нам – нас не здолати: Наше коріння – в твоїй глибині».
Ще одна група віршів – політична лірика Бориса Мозолевського. Болісно переживаючи історію України, яку він знає на дотик, поет прискіпливо дошукується причин так густо замішаної на трагічній долі свого народу. Поезії його полемічно загострені, часто різкі, безкомпромісні. Найсильнішими причинами, що спонукали його до публіцистичного прямомовлення, були, передусім, національне безпам’ятство, «приспаність» волі, а також гримаси «розвинутого соціалізму»: лицемірство, демагогія, зневага до людського життя й до елементарних свобод. Деякі з творів безпрецедентні за різкістю звинувачень, адресованих не тільки вождям, а й «середньому» партійному класу: «На вулкані», «Свинорадгосп «Росія», «Простіть мене», «Ті, що вбили Василика Стуса», «Чи серцем Шевченко іще не горів?», «І плакати, і радіти». Судячи з напружено-відчайдушних інтонацій, поет перебував у епіцентрі смертельного ризику, проте відкладати правду до кращих часів було не в його характері. Мозолевський – це максималізм, «вимучлива» совість, яка постійно підштовхує до рішучих вчинків, «донкіхотська» відкритість…
Окремою групою віршів Бориса Мозолевського є скіфський цикл, унікальний за змістом і образністю. Темами віршів послужили результати археологічних розкопок, знайдені артефакти, які завдяки багатій творчій уяві археолога-поета набули символічного значення. Суміш епох на великій історичній вертикалі автор сприймає як цілісний, із несподіваними причинно-наслідковими зв’язками процес. «Від Палових побоїщ до ҐУЛАҐу»… Зі своєї історичної часової ніші скіфи Бориса Мозолевського мовби переселяються наші часи. У вірші «Голос із Товстої Могили» Скіфію названо «рідною землею». Герри – нинішня Нікопольщина – вписуються в історичну пам’ять і в долю степу як фрагмент життя предків. Ефект повсякчасності, неосяжного історичного простору залишає і монолог у блискучому вірші «Герри» – поетичній класиці Бориса Мозолевського.
Шановні учні! Фото виконаних завдань прошу надсилати мені на електронну адресу pacerinanata@gmail.com, Вайбер або Телеграм
Немає коментарів:
Дописати коментар